грудня

18

Вівторок

Маневицька районна газета "Нова доба"

Офіційні вітання

Останні коментарі

Постаріла Василина. Що не кажи, а роки беруть своє, та й невеселі думки не додають молодості колись такому вродливому обличчю. Хіба тоді, в ті далекі напівзабуті молоді літа, коли все бачилося в зовсім інших тонах, гадалося, що так важко прийдеться в старості? Та й сама старість вважалася далекою і недосяжною примарою-химерою, яка неодмінно її, Василину, мине і пристане до якогось іншого берега. А тут - на тобі! Ось і вона, незвана зморшкувата немічна гостя! Як то кажуть - а ви не ждали нас, а ми приперлися… І ота не то примара, не то химера всілася на призьбі Василининої оселі і гризе помалу і кістки, і серце, і душу господині.

 

Кістки - це ще півбіди. А ціла біда - то душа, яка не знає спокою ні вдень, ні вночі, і болить, і пече, і тривожить так, що світ немилий. Ще якби не ці осоружні безкінечні думки, що не дають ні їсти, ні спати, то ще можна було б якось миритися з цим душевним неспокоєм, але вони, думки, так і підшпилюють, так і підкушують, щоб їй, душеньці, було важко, гірко і щоб ще дужче боліло. І нікуди їх не поді­ти: хоч у піч поклади - а вони не горять, хоч у воду кинь - а вони не тонуть. Так і жила Василина, всякчас перемелюючи оці лантухи думок, і тільки з дня на день усе чекала, що, врешті-решт, хоч щось та й зміниться у її одноманітному і такому сірому існуванні.

От і сьогодні новий день почався - як і вчора, й позавчора, і в цій весні, і в тому році - непомітно і тихо. Таких днів було відтоді, як схоронила одного за одним сина і чоловіка, стільки, що й не злічити, та й рахувати їх не було ніякої потреби. Поки жила родина в повному своєму складі, час ішов зовсім не так, як зараз, - він мчав риссю, біг галопом, підстрибуючи від радості і сяючи від повноти щастя. Тепер же він, накульгуючи від непосильного тягаря самоти, печалі і безнадійної туги, плентався повільно і неохоче, ледве-ледве переставляючи ноги у кожний наступний день. Цей гіркий вантаж так давив Василину, так гнув її до самої землі, що вона втратила всякий інтерес до світу, та й світ, врешті, перестав її помічати і посміхатися до неї.

А який цей світ був яскравий і веселий ще, здавалося, зовсім-зовсім недавно! Навіть у буднях, у нескінченних сільських клопотах Василина знаходила неприховане задоволення і тиху насолоду. А що вже тішили свята - не передати! Хата сяяла бездоганною чистотою, з печі неодмінно доносився аромат запеченого м'яса, на столі апетитно пахли пироги - господиня крутилася, як білка, аби своїм найріднішим було добре вдома. Чоловік Михайло, якого не перестала любити навіть тоді, коли перше бабине літо непомітно опустилося на її скроні, не раз із гордістю казав, що вона одержима сім'єю. Так і було. Михайло був надійним і лагідним чоловіком, господарем на всеньке село і турботливим батьком двом їхнім хлопчиськам. Як такого не цінувати? А сини їхні з самого малку тішили батьків слухняністю, вихованістю, поміркованістю. Старшенький, Петрусь, був напрочуд вразливим і ніжним, менший, Іванко, - весельчак і балагур. Бувало, прихворіє Василина, а Петрусь вже тут як тут: "Мамо, мамо, вам дуже погано?.. Мамо, ви вже приймали пігулки?.. Мамо, ну що, вам уже полегшало?..". Сто разів буде прибігати до ліжка, заглядати в очі, переживати, щоб хоч не померла його матуся. А як постаршав, був уже стриманішим, але шкодувати її не перестав. Менший же, Іванко, все старався розвеселити її, матінку, щоб навіть і крапелька суму не торкалася кутиків її вуст. Смикав за руку, якщо вона ненароком відволікалася на якісь дрібниці, розпові­дав свої дитячі оповідки чи історії - і все сміявся, сміявся своїм  заливчастим сміхом, аж поки і вона, Василина, не починала пирскати разом із ним. Отак вони й росли, їхні діти, допоки не отримали шкільні атестати і не розлетілися з батьківського гнізда.

Боже-Боже, як то давно було - може, за царя Гороха, а може навіть десь тоді, коли жили динозаври і будувалися піраміди… Тоді були у неї сини, був Михайло. Ага, Михайло. Як він любив і шанував її, своє трепетне і єдине кохання! Не знала Василина за цілий вік, що то таке погане слово чи навмисна образа, не відала, як це зустрічати п'яного і злого чоловіка з роботи та ще й задарма отримувати стусанів від нього, не бачила свого Михайла ніколи ні розгніваним, ні похмурим, ні ревнивим - вона пам'ятала тільки його посмішку, його доброту і його любов. Скільки ж вони недожили, скільки недолюбили! В одну мить не стало її Михайла, в одну коротку, як спалах зірки, мить. Зупинилося його серце, коли вже Петрусь та Іванко повиучувалися, здобули дипломи та пішли на свій хліб. Ще встиг і поженити їх, тільки ось внуків уже не діждався… А може, його серце щось відчувало, що так зненацька не захотіло більше працювати на свого господаря? Боліло воно, пекло вже не раз і не два, та чоловік тільки потирав широкими долонями свої кремезні груди і приказував: "Все добре, Василинко, все добре…". Йому, може, й добре. Може, йому справді тепер там, на небі, легше, як Василині отут, на землі? Ох, Михайле, Михайле…

Коли Петрусь перестав зазирати в її, материні, очі, коли припинив цікавитися її справами і її здоров'ям - вже й не пам'ятає достеменно. То, напевно, сталося по Михайловій смерті. Але ні, таки раніше. Бо, видно, і краялося батькове серце від неуваги і зверхності старшого сина. Петрусь вдало оженився. Красуня Мариночка любила його до нестями, боялася і кроку ступити без нього, годила йому. Тільки він усе більше насуплювався, і з кожним днем догодити йому було все важче. З'явилися якісь підозрілі дружки, які тільки те й робили, що кликали кудись за собою. Товариші різні бувають. Він, Петрусь, був неперебірливий, ось і попав у компанію нехороших приятелів. Чим вони займалися - можна було тільки здогадуватися. Вечірки, дорогі ресторани, пишні дівки - старший син розкидався грішми наліво і направо. А там, де замішані великі дармові гроші, - там біда. Сім'я розпалася, бо хто захоче терпіти пияка, гульвісу і неробу? Мариночка збайдужіла, діти відвернулися. У принципі, не було від кого й відвертатися, бо хіба вони коли бачили тата вдома? Чи відчули його любов і ласку? У татовому житті не було місця ні їм, дітям, ні їхній мамі. З кожним днем його очі все менше наповнювалися теплом і ласкою, і все більше черствості та байдужості випромінювала його душа. Жага розкішного життя губила його, проте він аж ніяк не хотів усвідомлювати глибини свого падіння. "Сину мій, синочку, де ти? - не раз тужила Василина. - Де ти, моє добре і миле дитя, яке я виносила, випестила, яке з такою любов'ю плекала усеньке життя з надією на співчуття і розуміння в старості? Де ти, мій Петрусю, який ділився усіма своїми таємницями і проблемами, який був таким відкритим і життєрадісним? Наче підмінили тебе, й ти вже тепер не мій син, не мій… такий чужий… і далекий…".

Телефонний дзвінок пролунав удосвіта, коли ще тільки зарожевів край неба. Василина схопилася і тремтячими руками притисла трубку до вуха. "Вашого сина тільки що привезли до реанімації. Поспішіть", - і короткі гудки. Як добиралася туди, в лікарню, уже й не пам'ятає. Не застала свого Петруся. Не попрощалася. Відійшов туди, до батька, де краще… Чи ж хоч зустрічав його Михайло?.. І як він, Петрусь, пояснив батькові, чому і куди мчався на такій шаленій швидкості посеред глупої темної ночі?! Ой-ой-ой, Петрусю, синочку мій…

Ячало Василинине серце. Вило від нестерпного болю, потріскувало електричними розрядами, але жило і чомусь уперто не хотіло іти туди, до своїх мужчин. Як вона все витримала? Сама не знає. Може, надіялася на дбайливу руку помочі від меншого, Іванка. Напевно, що так. На Іванка.

Іванко знайшов суджену ще в університеті. Любив він свою Кариночку, а вона крутила ним, як циган сонцем, і все їй було не так, і всього їй було мало. Вже й двійко внучаток з'явилося в родині, а ладом так і не запахло. Невісточка завжди була набундючена і лиха, як пантера. І поступово із веселуна і сміхотуна Іванка став понурий і непривіт­ливий Іван. Та крім того, що в їхній хаті всім було мало місця, то ще й на її, Василинину, голову відрами виливалося неабияке незадоволення і критика. За що - не знала. Спочатку, поки був живий Михайло, хоч зрідка, та все-таки приїжджали вони в гості, а тепер Василина уже й не пам'ятає, коли того празника і куштувала. Туди, до столиці, де жив її меншенький, її ніхто ніколи не кликав, а сюди їх уже й не кортіло нікого. Забув Іванко свою неньку. І дорогу сюди забув. Чи то вона, невісточка, так уже налаштувала його проти матері, чи то він сам втратив усякий інтерес до нені - Василина й сама не могла зрозуміти. І тільки думала, думала свою гірку думу, і ковтала невтішні сльози, щоб не битися головою в стіну. Синочки мої, чому ж ви так зі мною?! Михайлику дорогий, за які гріхи?! За щоооо??? І стискало лещатами знову й знову десь там, у грудях, і пекло, і душило, тільки Василині те все було байдуже. Їй нестерпно болів Іванко… Живий син, який був так далеко, як і ті мертві…  

Василина довго сиділа за столом, дивлячись у вікно, де зграйка горобців чубилася на її подвір'ї. Колись, в іншому вимірі, і її двір був повний життя, гомону і щастя. Тепер він завмер, як і її, Василинина, душа. І ніщо не може оживити його. Хіба… хіба, може, Йванко…  Якби ж то… ось-ось і автобус прибуде…

Ледве переставляючи ноги, потупала в двір. Чомусь так похмуро стало світити сонце, і небо якось так важко звісилося аж на самісінькі її, Василинині, плечі, і гілочка бузку гірко змахнула своєю рукою, немов прощаючись. Та й Петрусь чогось-то наснився сьогодні. Цілу ніч зазирав у її, матусині, очі і все питав: "Мамо, мамо, вам дуже погано?..".  І чого б то? "Все добре, Василинко, все добре…", - заспокоювали душу оті давні й такі теплі Михайлові слова. І раптом він, її Михайло, став отут, зовсім поруч, і вже наче кликав, наче манив її за собою, а вона розгублено дивилася на нього, не наважуючись зробити хоча б один крок у його, Михайлову, сторону. Бо як же ж вона ступить, якщо так чекає свого пестунчика, коли так прагне хоч краєчком ока побачити його, свого довгожданого ненаглядного синочка! А він, Іванко, вже ось-ось втомлено, але з радісною посмішкою зійде з запиленого старезного автобуса, що показався чорною цяткою ген там, аж біля струнких тополь на самому краю села… Ще хвилинку, ще трішечки - віддалена крапочка все ближчає, все наростає, але раптом розпливається все більшою і більшою плямою, яка зненацька накочується, важко притискуючи її, Василину, додолу, і розливається по всьому тілу. І заступає і небо, і сонце, і всенький білий світ…

Їй здалося, що вона кинулася до них, своїх золотих і незабутніх мужчин, і зі всією немічною силою вийшла за ворота, що подалася вперед швидко і спритно, але чогось тільки змогла вчепитися своїми тремтячими руками за оту давно поіржаві­лу защіпку, яка ніяк не піддавалася неслухняним холодним пальцям. А чорна пляма все душила, душила її і повільно накривала очі, які, згасаючи, жадібно вдивлялися туди, звідки, може, приїде її Іванко…

Автобус, не зупиняючись, промчав безлюдною сільською вулицею.

І тільки полущені вікна осиротілої Василининої хати гірко дивилися йому вслід…

Валентина Лисюк,

с. Боровичі.

 

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Редактор - (03376) 2-11-44
Заступник редактора, зав. відділом соціальних проблем, бухгалтер - 2-19-17
Зав. відділом інформації - 4-06-46
Оголошення, реклама - 2-15-74.
E-mail: manev_gazeta@ukr.net
Адреса: 44600, смт Маневичі, вул. Незалежності, 14.

Люди рідного краю

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua