липня

16

Понеділок

Маневицька районна газета "Нова доба"

Офіційні вітання

Останні коментарі

Наші предки тут храм збудували,  він велично стоїть на горі,
до молитви всіх дзвоном скликає у ранковій й вечірній порі.
Поки що не вдалось встановити точної дати будівництва першої церкви в нашому селі, але за архівними даними відомо, що в 1793 році вона носила назву Живоначальної Трійці.
У книзі «900-ліття православ’я на Волині», виданій 1892 року в Житомирі, є запис: «село Маневичі Городоцької волості Луцького повіту. Троїцька церква дерев’яна з такою ж дзвіницею. Невідомо коли і ким побудована, кілька разів перероблялась».
Відомо, що вона стояла поряд із сучасною на схід. Немає точних відомостей,  що сталось зі старою церквою і її окремою дзвіницею, дехто із старожилів твердить, що вона була дуже пошкоджена пожежею.
Після утвердження російської влади на Волині почала зростати роль православної церкви в державі. Тому для зміцнення серед народу однодумства в православ’ї проводяться заходи по будівництву нових церков, ремонту старих, відкриттю духовних навчальних закладів. Указом царя в 1851 році в селах, де не було храмів, на них перетворили костели. У 1864 році Синод встановив збір пожертвувань для спорудження церков і шкіл у Західному краї. Храми будувались за кошти держави, Синоду та єпархій, коштом і працею селян.
У середині ХІХ століття було проведено огляд існуючих церков і з’ясовано кількісний склад населення парафій для розуміння потреби, де будувати чи відкривати церкви. Опис нашої церкви та майна було проведено в 1867 році.
У кінці ХІХ століття почалось будівництво залізниці Сарни-Ковель, споруджено станцію Маневичі, але в окрузі не було достойного храму. Тому, врахувавши зростаючу кількість населення, вирішено побудувати новий, більш величний храм у селі Маневичі.
Вчителька історії нашої школи  Н.О. Титаренко та її учениця Аліна Романік дослідили архіви і написали наукову працю «Історія Свято-Троїцького храму села Прилісне». На основі архівних даних встановлено, що на Трійцю 1890 року було свячено місце для будівництва нового храму поряд з колишнім. Будівництво церков проводилось за кресленням російських архітекторів, що поєднували стилі візантійських і давньоруських храмових споруд.  
Керував ними Дорофій Романік, якого звали Дорош. Для спорудження нашої церкви постало гостро питання міцного фундаменту, який вирішили зробити з великих каменів-валунів. Тому було потрачено чимало часу на звезення з навколишніх місць таких валунів і їх встановлення під фундамент. Найбільше їх знайдено в околицях села Галузія. Найстаріша жителька нашого села Пріська Костянтинівна Дубровська пам’ятає переказ, що найбільший камінь-валун було знайдено в урочищі Волок. Однак першого дня селяни не змогли його навантажити у віз та розбити на частини. Приїхавши на другий день з більшою кількістю людей, побачили, що диво-камінь був розколотий на частини.
Після спорудження фундаменту та закладки дубових підвалин 24 вересня 1891 року розпочалось будівництво храму. Будували його як приїжджі майстри, так і місцеві умільці. Для виготовлення вікон і дверей поряд з церквою спорудили приміщення з однією великою кімнатою. Після закінчення будівництва це приміщення віддали Дорошу у власність, як винагороду за працю. Саме у цій хаті мого прадіда я і народився.
Будівництво храму тривало шість років і було завершене 24 вересня 1897 року, а будівля храму була освячена 2 листопада 1897 року, тобто 120 років тому.
Деревина для храму підбиралась найкраща з церковного та панського лісів. Характерно, що значна частина брусів була тесаною і для з’єднань не використовувались цвяхи. Багато праці було затрачено після зведення храму на обшивку зовнішніх стін фігурними дошками та на проведення внутрішніх робіт й оздоблення храму.
Коли почалась І світова війна і село опинилось у зоні бойових дій, діяльність храму занепала, бо в 1915 році росіяни евакуювали значну частину жителів у східні області, а в  1916 році німці виселили решту в Австрію. Внаслідок Брусиловського прориву село було визволене 24 червня 1916 року. Жителі села, які згодом стали повертатись, застали вцілілий храм у занедбаному стані і, незважаючи на вкрай важке становище, зуміли відродити діяльність храму.
З 1921 по 1939 рік під час польської влади постійно не вистачало священиків у  православних храмах. Одним із перших священиків у храмі  цього періоду був уродженець села Роман Єлисейович Миткалик (1922-1924 рр.). За період з 1933 по 1938 роки у храмі змінилось вісім священиків. Польська поліція вимагала від них подавати відомості про тих, хто не відвідує церкву, ухиляється від сповіді, сектантів, про підозрюваних у підпільній діяльності, метричні дані про резервістів, про морально-релігійний стан у парафії. Але православна церква займалась і благодійною діяльністю. Як свідчать церковні «Книги вхідних і вихідних бумаг» за 1931 рік, з Консистерії надходили листи про збір допомоги голодуючим, потерпілим від пожеж і повеней, безземельним, пожертв на Зимненський монастир, а в грудні 1935 року про проведення на Різдво збору коштів на Луцьку українську гімназію та представлення їх в благодійний фонд до 15 січня 1936 року.
З приходом радянської влади у вересні 1939 року почались утиски і гоніння на священиків та діяльність церкви.
У період німецької окупації було дозволено діяльність лише Української автокефальної православної церкви, нагляд за їхньою діяльністю здійснювала поліція безпеки. Коли в жовтні 1942 року німці розстріляли сім’ї партизанів і не дали дозволу ховати їх на кладовищі, наказавши для остраху людей закопати тіла біля хат, то лише завдяки клопотанню священика Романа Миткалика через тиждень вдалось їх перепоховати на кладовищі. У кінці грудня 1943 року партизани у відповідь розстріляли сім’ї жителів села, їхні тіла занесли у церкву, де вони пробули цілу ніч.
У кінці 1943 року, коли німці дізнались, що в церкві села Городок переховується майно та зерно селян, такий обшук вони зробили і в нашому храмі. Викликаний староста Степан Суслик відкрив храм і німецькі офіцери та жінка-перекладач перевірили все приміщення та дзвіницю, але оглянути вівтар жінку не допустили.
Під час боїв за Ковель у школі біля церкви був військовий госпіталь, коли поранених ставало більше, їх розміщували у наметах навколо церкви.
Навесні 1945 року постраждав купол церковної дзвіниці. Навпроти церкви, біля річки, місцеві активісти на чолі з головою сільради та міліціонером Чайкою, пасучи коней, почали розважатись, намагаючись з гвинтівки вцілити в хрест на дзвіниці. Хтось із них запальною кулею влучив у верхню частину купола і він загорівся. Голова сільради Павло Миткалик, побачивши, що горить купол церкви та збігаються люди, відчайдушно через вікно дзвіниці по драбині дістався до куполу і за допомогою людей, які подавали воду, зумів погасити загоряння. Він же згодом організував майстрів для полагодження пошкодженого купола. Купол дзвіниці значно пізніше реставрував Іван Павлович Ярощук, який був священиком в 1986-1996 роках.
Нова біда спіткала храм у 1968 році. Через щілини у покрівлі головної бані почала протікати дощова вода на несучі балки куполу. Вони підгнили і не могли втримати купол. Ще під час Всеношної на Пасху  було чути потріскування, але нічого не сталося. На третій день свята священик Віталій Задвірний проводив хрещення дитини. Коли присутні почули тріск і побачили, що купол осідає, всі вибігли із храму. Весь купол раптово впав всередину храму, здійнявши великий гуркіт та хмари пилюки. Все село збіглось до церкви, не розуміючи, що сталось. Згодом прибула комісія, яка і встановила причину обвалу. Скориставшись аварією, влада намагалась закрити храм. Але населення запротестувало, люди заявили, що своїм коштом відремонтують його. Ініціаторами відбудови стали сільські майстри Семен Коваль, Лукаш Малишко, Радіон Шишолик, члени церковної двадцятки. Багато разів доводилось їм їздити в Луцьк, Київ за дозволом на технічний проект відбудови куполу. Коли великими зусиллями вдалось виготовити технічний проект, постала нова перешкода – влада не давала дозволу лісгоспам на відпуск деревини для ремонту. Тоді жителька села Євгенія Левчик, яка в цей час будувала хату, віддала свої документи на відпуск деревини. Завдяки цьому, зусиллями приїжджих та місцевих майстрів купол вдалось відбудувати, хоча і в значно менших розмірах.
З цього часу і функціонує храм у сучасному вигляді. Особливо він став ошатним і привабливим, коли на парафію сюди 27 жовтня 1996 року призначили молодого 21-річного Юрія Волкова.
Я пригадую, що через деякий час після прибуття в село, він прийшов у школу і попросив дати йому для ознайомлення історію села та церкви, щоб знати чим живе село та церковна громада. Молодий священик своїм ставленням до людей та своєї справи відразу завоював авторитет у людей. Він не соромився будь-якої праці, допомагав старим і немічним, сам багато працював по благоустрою церкви і її території і відразу знайшов підтримку у місцевої влади та керівників підприємств.
Він і зараз щиро завдячує тодішньому директору заводу «Сойне» Віталію Барванову за спорудження гарної огорожі храму, за допомогу у проведенні водяного опалення. Люди завжди відгукуються на його прохання про фарбування церкви. При церкві діє недільна школа для дітей, діють декілька церковних хорів, якими керує його дружина.
Отець Юрій обирався депутатом сільської ради, завжди буває з проповіддю і вітаннями на всіх сільських заходах, на День Перемоги відправляє панахиду по загиблих.
Нині односельчани щиро вдячні йому за те, що кожної служби він молиться за життя воїнів, які перебувають на Сході. 8 листопада йому виповнилось 42 роки, з яких він рівно половину – це 21 рік, несе слово Боже у нашому храмі. 
Михайло РОМАНІК,
с. Прилісне.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Редактор - (03376) 2-11-44
Заступник редактора, зав. відділом соціальних проблем, бухгалтер - 2-19-17
Зав. відділом інформації - 4-06-46
Оголошення, реклама - 2-15-74.
E-mail: manev_gazeta@ukr.net
Адреса: 44600, смт Маневичі, вул. Незалежності, 14.

Люди рідного краю

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua