серпня

15

Середа

Маневицька районна газета "Нова доба"

Офіційні вітання

Останні коментарі

Був погожий морозяний ранок 24 січня 1944 року. Ясно світило сонечко, відбивалось міріадами різнобарвних іскринок у пухкому синюватому сніжку, плуталось у вітах дерев, кумедними зайчиками стрибало до кімнати, тулилося до щічок. В хатах топилися печі, і у вранішнє небо з димарів тягнулися сиві бороди. Селом ходив дух свіжоспеченого житнього хліба та наваристого капусняку. Задоволено примружившись, потягувались біля тепла коти…
Настуня прокинулась ще вдосвіта. Помолившись Богу та поснідавши, взялась за шитво. Різдвяні свята пройшли і, як приказував дідусь, «Тік-Притік починка приволік» - пора братися за роботу. А їй дуже хотілося закінчити сестричці Мотроні сорочку до дня народження. Замріяно усміхнувшись, уявляла її розквітле від радості личко та сповнені щастям очі. Дівчина старалась кожному із великої сім’ї – десятеро дітей, тато, мама, дідусь, троє братових малюків і сестрина донечка – зробити власними руками обновку. Їй всього чотирнадцятий, а хисту вишивальниці заздрили навіть досвідчені, знані в навколишніх селах майстрині, – так підбирала нитки, що візерунки аж сміялися з полотна, а сорочка була зшита настільки уміло, такими дрібними та рівненькими стібками, що не відрізнити від машинної стрічки!
Зайшов у хату дев’яностолітній дідусь, кинув до печі оберемок дров.
- Дідуню, - защебетала Настя, - не боїтеся ходити по такому морозі?
- А чого боятися? Я ще маю п'ятнадцять років прожити – так циганка  наворожила, що приходила на минулому тижні. Та і батько мій, Царство йому Небесне, - набожно перехрестився на образи, - помер на сто шостому році.
На широкій лаві під вікном примостилося троє братових дітей. Ганнуся – найстарша – тримала на руках крихітку Олю, до неї тулився дворічний Миколка, крутив вирізаного дядьком вітрячка. Поруч стрибала із солом’яною лялькою Пріся – сестрина донька. Діти в намерзлих шибках продмухували «віконечка», аби побачити, що там, на вулиці.
На невеличкому стільчику, ближче до дверей, сидів Мефодій і ладнав збрую для коника – збирався їхати в ліс по дрова. У великих дерев’яних ночвах невістка Олександра – дружина брата Федора, що воював на фронті, – місила тісто. Її досвідчені руки злітали раз по раз над місивом, пташиною припадали до нього і воно аж пищало під вправними рухами. Моторна молодиця на якусь мить зупинялася, звичним жестом заправляла під хустину пасмо неслухняного волосся, з тихою ніжністю поглядала на своїх кровинок і  на зовиць: сімнадцятирічну Мотрону і дев’ятирічну Марійку, що стояли біля столу, очікуючи, коли вже можна буде ліпити вареники. На таку сімейку їх непросто було наготувати!
Тато і мама поїхали в сусіднє село Северинівку на похорон родича. Марта і Шурка пішли до тітки на хутір – допомогти ткати рядна. Тетяна на той час була в Німеччині – її разом з іншими молодими хлопцями і дівчатами гітлерівці забрали на роботи.
Звичайний зимовий ранок сільської родини порушило щось незрозуміле: на кутку раптом затріскотіло, наче хтось великий і дужий ламав гілляччя. Почулися зойки, лайка, розпачливі ридання. Олександра і дідусь стривожено переглянулися, підбігли до вікна: повз хату йшли фашисти з автоматами, а перед ними, спотикаючись, бігла сусідка Палажка, пригортаючи до грудей двомісячну Федору. Двоє старшеньких, міцно вчепившись задубілими пальченятами за мамину спідницю і голосно плачучи, тупцяли поруч. Позаду їх побачили інших односельців.
Затупотіли  ковані чоботи, і в хату ввалилися два чужоземці. Наказали виходити надвір. Заголосила Олександра, навіть не встигла витерти від тіста руки, вхопила Миколку та Олечку. Тихо захлипала Настя, рвонувся був до дверей  Мефодій, та удар прикладом повернув його до столу. Дідусь виходити не хотів. Вдарили з розмаху по голові – скронею на шию задзюркотіла червона цівочка. Злякано закричали діти, а старенький ще міцніше вхопився за край столу. Пробували тягти – посунувся і важезний дубовий стіл.
Вищий зростом махнув рукою. Нижчий підняв автомат. Коротка черга -  на вікно та стіну хлюпнула кров, а старенький тихо зсунувся на долівку. Насті крізь ридання пригадалось: «Я ще п'ятнадцять років маю прожити…»
Сльози лилися потоками. Нічого перед собою не бачачи, дівчина незчулася, як підійшли до млина. Там вже стояло до тридцяти чоловіків, жінок, дітей з їхньої вулиці. Приречено, з невимовним жахом дивилися на душогубів, ридали, молили пощадити бодай дітей. Не пройняли нелюдів сльози матерів, батьків, і ті байдуже, ніби виконували звичну повсякденну роботу, наказали лягати долілиць. Хто барився – клали зброєю. Настя ще пам’ятала, як, оповита страхом, у несамовитому голосінні впала поміж Мефодієм і Марійкою. Далі – темрява…
Очуняла від холоду. Боляче і лячно не було, тільки ледь теплілося байдуже до всього серце. Щось липке обпікало шию, спину, нудотно дурманило голову. Крізь напівзаплющені очі побачила нерухомі, неприродно розпластані тіла брата, сестер, племінників, сусідів, що топилися в чорній жижі. А пуп’янок її життя, всупереч дійсності, ще квітнув серед смерті!
Із надлюдськими зусиллями ледь розплющила важкі повіки і побачила Романа Радчука, що в заціпенінні проходив повз побоїще, вдивляюсь в  розстріляних. Наче спіткнувшись об її погляд, вражено і розгублено зупинився, мов прикипів на місці. За якусь мить рвонувся і чимдуж побіг кликати на допомогу Настиних батьків, які щойно повернулися і застали в  настіж розчиненій хаті застигле тіло дідуся. А Роман приніс ще жахливішу звістку…
Нашвидкоруч запрігши коня та кинувши сувій полотна, полетіли згорьовані батьки до хати Шимонів. Тут криваво плавали мертві тіла, а  вибілену стіну будинку нещадна рука ката пофарбувала у червоне. Побачили рідні обличчя дітей, онуків. Зраненою горлицею впала мати на землю, забилась у судомних риданнях. Батько, скреготнувши зубами, змахнув з лиця безсилі сльози ненависті і горя, підняв її і, затамувавши прокльони, глухо мовив: «Цим уже нічим не зарадиш. Рятуймо Настю, поки не приїхали гестапівці». Підняли худеньке тільце, загорнули у полотно і, вкривши кожухами, поклали на віз та чимдуж погнали коника додому.
А вночі збирали вбитих і ховали на цвинтарі без домовин у великій могилі. Сліз вже не було. Розуміли, що можуть нагрянути карателі та не дати виконати одну із заповідей Божих: «Похорони померлого». І з ними зроблять те ж саме.
Рідним довго прийшлося виходжувати Настуню. Спочатку незрозумілим видавалося обличчя – наче і її, і в той же час якесь чуже. Лише згодом зрозуміли: тринадцятирічна дівчинка посивіла, поки лежала у кривавому місиві.
Коли визволили Маневиччину від окупантів, повезли дівчину до військового шпиталю, в якому ще й медики лікували її. Врятувати життя вдалося, вле вона залишилась скаліченою до останніх своїх днів. Фашистська куля, ковзнувши по черепу, пройшла навиліт через горло, зачепила шийні хребці. Залишилась Настя напівпаралізованою – права сторона не слухалась її,  поступово всихали кінцівки. Пересувалась із паличкою, перетягуючи праву ногу.
Після пережитого повністю вилізли розкішні кучері. Збігло чимало води, поки голова вкрилась м’яким пушком.
Поволі вчилась володіти лівою рукою. Незабаром, заправивши рукав з нерухомою правицею в кишеню, вишивала  і шила не гірше, ніж до трагедії. Не скам’яніло її серце у ненависті, не гнівила Бога, не кляла долю. Просто жила, всупереч смерті.
Після війни із сестрою Танею, яка повернулася з Німеччини в листопаді 1945-го, побудували в Оконську хату. Але жити прийшлося не тільки в ній, але й в домівках братів і сестер: доглядала їхніх дітей, а потім і онуків. «Няня» -  пестливо зверталася малеча до лагідної, доброї дівчини. А вона розповідала їм казки, читала книги, газети, журнали. Любила почастувати рідних чимось смачненьким. Незабаром опанувала швейну машинку і шила вбрання всім, хто до неї звертався. Дуже любила чистоту, порядок, і дітей привчала все класти на свої місця. Мала хорошу пам'ять, була дуже розумною і розсудливою, багато виписувала періодики, цікавилась медициною. От і йшли до неї за порадами старі й малі. А вона нікому не відмовляла, для кожного знаходила потрібні слова розради, лікувала зболені серця, душі і тіла своїм даром. За лагідну вдачу і праведне життя дарував Бог Анастасії Марківні Парфенюк (на фото вцентрі) ще майже півстоліття земного шляху після розстрілу. І пішла вона у Вічність так само тихо і спокійно, як і жила, у 1993-му.
Тамара Самчук,
с. Оконськ.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Редактор - (03376) 2-11-44
Заступник редактора, зав. відділом соціальних проблем, бухгалтер - 2-19-17
Зав. відділом інформації - 4-06-46
Оголошення, реклама - 2-15-74.
E-mail: manev_gazeta@ukr.net
Адреса: 44600, смт Маневичі, вул. Незалежності, 14.

Люди рідного краю

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua