квітня

24

Вівторок

Маневицька районна газета "Нова доба"

Офіційні вітання

Останні коментарі

Від с.Чорниж до урочища Крушина 3 км ідемо польовими дорогами. Заходимо в двір до людей, які одні залишилися жити на цьому хуторі. Загавкав собака - і на подвір'я вийшла  господиня.  
Розповідаємо, що є туристами-краєзнавцями, і цікавимося чому вони одні залишилися з чоловіком та сином жити на хуторі без електроенергії – найнеобхіднішого на наш погляд, що потрібно в ХХІ столітті. Господиня сміється: «Зараз чоловік прижене корови, тоді і запитаєте, чому він не захотів перебратися в село із хутора».
 
Життя на хуторі 
до колективізації
Василь Юхимович та Фаїна Никонівна Ковальчуки - цікаві співрозмовники, мають доволі поважний вік - понад 80 років. І доля цих людей незвичайна, багато довелось їм пережити на віку…
- Я народився в цій хаті, - розповідає господар, - і жінка теж виростала на цьому хуторі.  З дитинства були закохані в природу, тут пасли вівці, корів і навіть свиней (їм чіпляли на шиї спеціальні колодки, щоб вони не могли бігти).
- Хутір у 30-40 рр. ХХ ст. був великим, понад 60 дворів, у кожній хаті росло по п'ятеро-семеро діток. Весело люди в ті часи жили, хоч і працювали тяжко, збиралися на вечорниці, співали, танцювали, дівчата вишивали, пряли, ткали, - додає Фаїна Никонівна.
Із сумом згадують Другу світову війну та післявоєнні роки. 
- Не раз доводилося втікати до лісу, бо німецькі загони, які відступали, палили хати і вбивали людей. А як прийде ніч, то аж здригаємось,  як почнуть стукати у вікно – здається, шибка вилетить. А хто то приходив? Чи партизани червоні, чи «хлопці з лісу»? 
Прийдуть, поставлять очима до стіни, і хазяйнують: витягуючи зі скрині полотно, сорочки, всякий одяг, навіть згрібали постіль та подушки, на якій ми спали, з печі витягали посуд. 
А вже з хліва, що хотіли, те й брали: гуси, качки, вівці, свині, навіть корову, - пригадує Василь Юхимович.
Ще один гіркий спомин про те, як з людьми ніхто не рахувався –  колективізація. У 1949 р. почали створювати колгоспи, прийшли «совєти»,  забрали весь інвентар на бригаду (санки, воза, борони, плужка), одну корову, коня, вівці, свині.
- Батько  не хотів вступати в колгосп – адже  усе нажите своїм горбом, - каже Василь Юхимович. - Отоді й взялися за нас: обклали такими великими податками, що все зароблене за цілий рік мусили віддати. Ніхто не рахувався з тим, що батько був інвалідом, мав поранення в ногу у Першу світову війну, а брат Петро загинув у 1943 р. в  Другій світовій війні –  прийшла «бланка» про його смерть.     
У 1958 р. радянська влада вирішила всіх хуторян перевезти в село. Приходили бригади, які складалися з кремезних чоловіків окружних сіл,  розкидали  хати й перевозили з хутора в село на землю, яку надавали (25 соток під забудову). Чому ж хату Ковальчуків не перевезли? Скоріше за все, що була вона на той час не нова, а  ще   батько, Юхим Мусійович, пішов сторожувати колгоспну худобу, яку ставили у літній табір неподалік від  хати, то, напевне, тому і не зачепили. 
 
Замість підлоги – глиняний тік, замість матраца - сінник
Ми просимо, господиню показати нам хату, як облаштована вона із середини, адже цій будові вже понад сто років. 
Отож хата складається із чотирьох частин  (вхід – сіни, покліт – кладова, середня частина – кухня, та спальні).  У кухні господар  нам засвічує гасову лампу, і ми з подивом помічаємо, що під ногами  немає  підлоги, а тік (зроблений з глини), у правому кутку кухні стоїть стіл, а за ним дерев'яна лавка (канапа). У лівому – колишня піч (мазанка), в якій готували їжу, пекли хліб. Біля печі розміщене велике дерев'яне ліжко, а зверху над ним висить носилка, на яку вішали одяг.  Діти, сівши на ліжко, відчувають, що воно якесь не таке, як у кожного вдома. Господиня, сміючись, говорить,  що на ньому замість матраца  –  сінник (зшиті два килими і напхані сіном).
Далі Фаїна Никонівна запрошує нас оглянути спальню. Зайшовши туди, вона засвічує гасову лампу, яка висить на дроті у правому кутку над столом. На стіні - ікони, прикрашені вишитим рушником (жінка каже, що з цими іконами вони з чоловіком вінчалися) та образ Святої  Матері Марії  з Ісусом.   У правому кутку спальні знаходиться три дерев'яні  ліжка.  Так само, як  і в кухні, замість підлоги – вимощений тік з глини, а стеля  підбита дошками та побілена. Нас зацікавило, чи не протікає хата? Зі слів господаря дізналися, що у 1970-их роках замість солом'яної покрівлі постелили руберойд, то він служить до цього часу. 
Ми поцікавилися, як вони поміщалися всі в одній  кімнаті, адже мали багатодітну сім'ю, виховували семеро синів та  доньку (ще двоє померли немовлятами).
- Всім вистачало місця. Коли я прийшла сюди у невістки, то були ми з Василем п'ятою сім'єю, що жили одночасно у цій хаті, - усміхаючись, згадує Фаїна Никонівна. - Зимою спали у хаті, а коли ставало тепліше, ішли спати в клуню на сіно. З часом його старші брати Іван і Андрій та сестра Фанька звели власні оселі та вибралися, а він, як найменший, залишався з батьками доглянути їх. 
 
Любов до лісу 
та бджіл
З незабутніми враженнями ми виходимо з цієї хати-музею. Зупиняємося біля  колодязя, збитого із дубових дощок, а недалеко від нього старий дуб із буслячим гніздом. Господар каже, що кожної весни сюди  прилітають лелеки. Адже існує повір'я, що біля хороших людей гніздяться ці Божі створіння.
А ще ми за хлівом у садку помічаємо вулики. Василь Юхимович розповідає, що взявся пасічникувати доволі пізно, коли вийшов на пенсію. А до цього він 33 роки працював лісником, саме тому,  у свої 84 роки так добре виглядає, бо півжиття провів на природі, доглядав за лісом, садив його.
- Міг би насолоджуватися життям, проте вирішив докласти сил до створення пасіки. Напевно, це родинне, адже і дід, і батько мій свого часу також були бджолярами. Колись у бджіл не було стільки хвороб, як нині. Зараз у мене 5 бджолиних сімей, перший нектар бджоли збирають із квітів, а щоб мали бджоли з чого носити мед, то сію біля хати гречку. Гречаний мед завжди темніший, але цього року колір продукту нагадує дьоготь. Скільки будуть жити бджоли, то стільки житиме і людство, - каже господар, при цьому розповідає легенду за якою бджола – то кров Спасителя.  
 
Про гуральню 
і спів вітру
У садку між сливами ми помічаємо бочки різного діаметру, з'єднані між собою трубками. Процес у самому розпалі. Праворуч - металева бочка з водою, обкладена вогнищем. У центрі - дерев'яна бочка з брагою, за нею ще одна менша бочечка – сухопарник, а зліва – дерев'яний цебер – так званий  змієвик – зі скрученою в пружину мідною трубкою, де дистилюється спирт. Під змієвиком на примості стоїть трилітровий слоїк із лійкою.  
Під час розмови дізнаємося, що гуральня  призначена для власних потреб, бо ж треба допомогти своїм дітям зі  спиртним на весілля, хрестини чи інші урочистості, та й внуки вже дорослі. 
- У мене горілка особлива, натуральна, без всяких добавок, - сміючись, говорить Василь Юхимович.  – Літом  – із сливок, груш переганяю, а восени – із жита.
Вже починає сутеніти, і ми, дякуючи за побачене і почуте, ще раз запитуємо, чи не хотіли б перебратися у село, до дітей.
- Ні, - твердо каже господар. - Дітям ми допомогли побудуватися, а із своєю бабою Фанькою та сином Іваном, який не знайшов собі пари,  будем віку доживати тут. Кожної  неділі ми запрягаємо коника і їдемо до церкви у село, щоб помолитися, адже коли будували  храм, то із лісу, за яким я доглядав, було взято все необхідне дерево на будівництво. А ще тут людно літом, восени, коли люди ідуть до лісу за грибами, ягодами, приїжджають на свої поля, то неодмінно заходять до нас напитися води, втамувати спрагу, адже вона в нас особлива.
У хуторян особлива любов до життя. Василь Юхимович розповідає, як заметіль гуляє, як вітер співає. Саме так сказав: «Співає вітер», -  а не гуде, чи виє.
- Люблю лягти вночі, - говорить наш співрозмовник, - і слухати той спів: як тонкий - то з півдня вітер, як зі сходу – то вже грубший голос – тоді аж рве руберойд на даху. А як із заходу чи півночі – то ніби й хата ворушиться.
Дякуємо цим хорошим людям за цікаву розмову, бажаємо їм міцного здоров'я та довгих років життя. А самі рухаємось вздовж меліоративної канави, яка починається за 300 м від обійстя Ковальчуків по ґрунтовій  дорозі  в північно-східному напрямку до села Чорниж. Через 35 хвилин ходьби ми зупиняємося на шкільному подвір'ї. Маршрут завершено. 
Петро Ковальчук,
керівник гуртків – методист 
Маневицького ЦТДЮ, вчитель ЗОШ І-ІІІ ст. с. Чорниж; керівник туристичної групи.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Редактор - (03376) 2-11-44
Заступник редактора, зав. відділом соціальних проблем, бухгалтер - 2-19-17
Зав. відділом інформації - 4-06-46
Оголошення, реклама - 2-15-74.
E-mail: manev_gazeta@ukr.net
Адреса: 44600, смт Маневичі, вул. Незалежності, 14.

Люди рідного краю

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua