жовтня

22

Понеділок

Маневицька районна газета "Нова доба"

Офіційні вітання

Останні коментарі

В одного із найстарших лісівників України – 76-річного майстра лісу Чорторийського лісництва ДП «Поліське ЛГ» Дмитра Захарчука - я побувала ще декілька років тому. Тоді до професійного свята було заплановано лише фото з підписом про нагородження його Подякою голови Держагентства лісових ресурсів України. До речі, серед його відзнак – не лише чимало грамот різного рівня, а й наручний годинник від колишнього президента Леоніда Кучми.
Господар хутірського обійстя виявився таким цікавим співрозмовником, що я пообіцяла неодмінно приїхати ще раз, аби написати про життя-буття ветерана лісогосподарської галузі. Під час відвідин зауважила, що плин часу наче  зупинився на цьому хуторі, не наклавши свого відбитку ні на господарів, ні на укладі їхнього життя.
Відріз сукна 
врятував від 
Сибіру
Дворів на хуторі Ковлі, що поблизу села Новосілки, нині можна порахувати на пальцях однієї руки, хоча до війни їх налічувалось до сотні. Були тут і храм, і трирічна початкова школа, яку закінчував Дмитро.
- Батька ледь пам’ятаю, - вертається в минуле мій співрозмовник. – Знаю, що служив у польській армії, був бригадиром у лісі, як казала мама. Він загинув наприкінці війни. Чимало хуторян допомагали воїнам УПА, в тому числі і наша сім’я. Під час одного з боїв, аби не потрапити до рук енкаведистів, батько спрямував зброю на себе… Його ховали потайки вночі у лісі. За допомогу упівцям і постраждали місцеві жителі – їх виселяли з хутора, вивозили до Сибіру.
До білих ведмедів, як казали, мали вивезти і їхню сім’ю. «Та мати занесла до старости відріз сукна і нас викреслили із списку», - пригадує Дмитро Петрович.
Його старший брат помер у восьмирічному віці, тож підрісши, Дмитро став за господаря, рано навчившись і косити, і орати. Так що дитинство його закінчилося дуже рано.
 
Спомини юності: 
ліс і музика
Небагато у ті часи було розваг у сільського хлопчини. Навколо хати – ліс, який радо відкривав для нього усі свої принади, звеселяв і втішав.
- А ще, років у вісім, подарували мені повстанці губну гармошку, - з усмішкою пригадує Дмитро Петрович. – Сказали: подарунок від батька. Швидко опанував гру на ній, а згодом став задивлятись на дядькову гармошку. Купити то він її купив, та грати ніяк не міг навчитись. Мене ж із азами ознайомив один старець, який жебракував, граючи на інструменті. Тож ночами я крадькома брав дядькову гармошку – і в ліс. Перебираючи клавіши, радів, що ніхто не чує. А як вже навчився, то з дозволу дядька вигравав і на вечорницях у клубах, і на весіллях. Гармоністи тоді були на вагу золота.
Всміхаючись, пригадуючи минуле, пан Дмитро продовжує:
- До армії на цілині побував, на власний інструмент заробив. А ще таку пластину змайстрував, щоб хвацько свистіти. Ото жару давав!
Свою майстерність Дмитро Петрович відразу ж і продемонстрував. Зазвучали і народна та повстанська пісні, і відлуння його молодості «Ех, яблучко…» Я жартую: «То всі дівчата на вечорницях ваші були», і музикант погоджується: «Так, що було то було…»
 
Осів на хуторі
А після армійської служби, яка тривала майже чотири роки під кордоном з Китаєм, повернувся додому.
- Хотів там в Сибіру і залишитись, ще й матір із собою забрати, - розповідає пан Дмитро, - та вона у сльози: «Мене через батька в Сибір не запроторили, а тут власний син хоче…»
Так і осів на хуторі, привівши матері невістку із Гути-Лісівської. Біля старенької хати звів нову, простору, де й  народились два сини та три доньки.
- Світло на хутір провели аж в середині 1980-х років, - згадує мій співрозмовник. – До того одним із перших придбав генератор струму. Позичав його сусідам, щоб весілля чи хрестини ті відсвяткували.
А ще у Захарчуків вечорами збирались і малі, і старі, аби подивитись чергову серію про легендарного Штірліца.
Працював Дмитро Петрович дорожником, обслуговуючи бетонку Київ-Варшава, а у 1977 році, рівно 40 років тому, пов’язав свою долю із лісогосподарською галуззю, закінчивши училище лісового господарства.
Овдовівши, років сім тому одружився вдруге на вдові із Старого Чорторийська.
- Не страшно було перебиратися жити до лісу? – запитую у господині Тетяни Володимирівни. Та всміхається: «Ні, жалкувала лише що до храму далеко, бо ж рідко яку службу пропускала».
 
Знає кожну 
лісову стежину
Зрозуміло, що за ці роки сходжена-переходжена кожна стежина дільниці.
- Якщо хтось зріже дерево біля стежки – відразу побачу, бо ж проміння сонця не так падатиме на землю, - констатує майстер лісу. – А взагалі, нині легше працювати: заготовляють ліс бригади, навантаження механізоване. Болить душа, що  з’явилась ця напасть – верхівковий короїд. Дивишся: на виділі п’ять всохлих сосен, а через два-три тижні їх вже десять.
Запитую і за таке лихо для лісівників як бурштинова лихоманка.
- Дякувати Богу мою дільницю вона минула. Декілька ям викопали, переконалися, що сонячного каменю немає, та й заспокоїлися, - каже лісівник. – А от на сусідній дільниці лісу – біля Лісового, - то й доводиться допомагати чергувати. Я пригадую, як колись у тій місцевості копали меліоративні канави, то серед піску обабіч канав на викопаний  бурштин тоді ніхто й уваги не звертав. Один із трактористів якось накидав в мішок шматків скам’янілої смоли, то казав, що замість лучини використовував, – добре горіла.
Повідав майстер лісу і про те, що в двох кварталах дільниці – природні заповідники місцевого значення. «Які там столітні сосни, а дуби!» - не стримував захоплення. Лісівником став і син Микола – він майстер лісу Куклинського лісництва цього лісгоспу.
 
Звірина 
до обійстя 
навідується 
частіше, ніж люди
Один із журналістів, що писав про Дмитра Петровича, зауважив, що до обійстя Захарчуків лісові звірі навідуються частіше, ніж люди. Мій співрозмовник це підтверджує: «Таки так, бо до найближчого сусіда більше ніж з півкілометра, а ліс впритул підходить до садиби». Вона, між іншим, майже не має загорожі.
А Тетяна Володимирівна розповідає, що доводиться їй чоловікові жалітися і на зайців та лисиць, козуль та диких кабанів.
- Капусту вухаті обгризають щороку. Хазяйнують і на грядках з морквою та буряком, причому спочатку беруться за соковитий оранжевий коренеплід. Цьогоріч не довелось і стручком гороху посмакувати – так він до вподоби козулі прийшовся. А біля нивок із картоплею на ніч доводиться собак прив’язувати, бо ж дикі кабани чи не щоночі туди навідуються.
Господарство тримають чималеньке, тож доводиться подружжю про урожай дбати. Тримають коня, дві корови, свиней, різну птицю.
- Декілька років тому поїхали в неділю на церковну службу в Старий Чорторийськ, - розповідає господиня. – Повернувшись, кинулись: з 18 індиків лише два додому прийшли, решта біля лісу подушені лисицею лежали. Рудохвоста злодійка і курчат та курей полюбляє.
- Одна у мене на очах чималеньку курку вхопила та й до лісу посунула, - продовжує розповідь вже господар. – Я за нею, лиш взуття з ніг швиденько скинув. Із кілометр біг та догнав, курка навіть ще жива була.
Я, правду кажучи, повважала це байкою – лисицю догнати! Проте поглянувши на молодечу статуру хуторянина, згадавши слова Чорторийського лісничого Валерія Оксенюка, що на руках (армреслінг) мало хто пана Дмитра побороти може, таки повірила.
 
Павичі – 
це для душі
Розповідаючи про господарство, Дмитро Петрович проводить екскурсію. Ось викопані  невеличкі ставочки. «Вкинув мальків карпа та амура», - каже він. А ось пасіка поруч хати, тримає вже більше сорока років. «Саджу для бджіл фацелію і буркун, а ще тютюн – це щоб кліща не було». Навколо садиби висаджено чимало медоносних лип.
Зауважую, що не видно садка, на що господар всміхається:
- Це на обійсті фруктових дерев мало, а під лісом, та й у лісі дичок не один десяток щепив.
У господарстві в нагоді стає тракторець. Роботи вистачає. А для душі – павичі.
- Років із десять тому пару купив у Рафалівці, - повідомляє лісівник. – У їжі не привередливі, одна проблема - ніяк розвести не можу. Яйця і в інкубатор закладав, і під квочку. Вже й виводилось декілька, та то шуліка, то лис чи кіт не дають їм підрости.
Тричі мені доводилось підходити до загорожі, аби павич потішив своїм розкритим диво-хвостом. Зайти  у вольєр не посміла, бо ж дізналась, що за таке нахабство могла б отримати прочухана від цих гордовитих птахів. А от милувалась ними довгенько.
 
Хуторське 
обійстя внесли 
до туристичного 
маршруту
Якось навідались до садиби Захарчуків мисливці із Німеччини. Гостинно зустрів їх господар, почастувавши різними смаколиками, як нині кажуть, екологічно чистими, власного виробництва. Та й Тетяна Володимирівна колись була знаною весільною господинею, тож зготує чого душа бажає.
Про хлібосольних господарів німці розповіли друзям, і побували у гостині на хуторі  туристи з Австрії та Португалії. Аби з хуторською екзотикою могли ознайомитись й інші іноземці, садибу внесли до туристичного реєстру.
До речі, віднедавна усі охочі матимуть змогу помилуватись і оновленою іконою Миколи Чудотворця, яка дісталась Дмитру Петровичу від матері.
- Я прибирала перед Великоднем, - розповідає господиня, - та уваги не звернула. Аж чоловік до мене: «Йди подивись на ікону, щось сталось із нею – блищить, мов нова». Дивлюсь, дійсно, і лик, і оклад оновились. Повідомила ченців Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря, що у с. Старий Чорторийськ. Вони приїхали, засвідчили диво, помолились перед святим образом. Мають і капличку звести неподалік нашої хати, вже он і камінь привезений. Там і зберігатиметься ікона.
Ознайомившись із хутірським життям господарів, я підсумовую: «То сумувати вам нема коли». І Дмитро Петрович це підтверджує.
- І телевізор, мабуть, нема коли подивитись?
- Чого ж, - тут  господар не погоджується. – Є. В нас їх аж два. Тетяна щось своє дивиться, а я люблю фільми колишні чи передачі про природу.
- Так у вас із кожного вікна природа, - дивуюсь. – І дома, і на роботі. 
У відповідь чую:
- Воно, дійсно, так. Та хіба можна природою намилуватись? Серед лісу, серед гаю я живу й відпочиваю, і працюю, - такими примовками була пересипана вся оповідка хуторянина. - Природа дає мені наснагу і силу. В лікарні лише раз лежав – запалення легень було, під дощ добрячий потрапив. Порошка якого не пам’ятаю коли й пив, а у вересні ось вже 77.
А ще Дмитро Петрович щедро ділиться своєю життєрадісністю, оптимізмом, молодечим запалом із усіма, хто навідується до його загубленої у лісах хутірської садиби.
Олена БИЧКОВА.
Фото автора.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Редактор - (03376) 2-11-44
Заступник редактора, зав. відділом соціальних проблем, бухгалтер - 2-19-17
Зав. відділом інформації - 4-06-46
Оголошення, реклама - 2-15-74.
E-mail: manev_gazeta@ukr.net
Адреса: 44600, смт Маневичі, вул. Незалежності, 14.

Люди рідного краю

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua